ШКІЛЬНЕ ЖИТТЯ

УКЛІН ТОБІ, ТАРАСЕ
Оформлення сцени .Автопортрет Т.Г. Шевченка 1845 р., прикрашений вишитим рушником. У вінку під портретом — дати життя і смерті Кобзаря.
Виконання пісні «Молитва за  Україну» (сл….
Протягом виступу демонстрація  мультимедійної презентації "ТАРАС ШЕВЧЕНКО. Сторінками життя"

ВЕДУЧИЙ. На нашій землі квітував далекоглядний державний розум і полководницький талант Богдана Хмельницького. Тут народився і звідси пішов у світ великий син українського народу Тарас Григорович Шевченко. І сьогоднішнє свято — це наш уклін землякові, синові українського народу — Великому Кобзареві.
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами.
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
ВЕДУЧА.    Є у нашій українській літературі імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, стало ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія от уже понад сто років викликає в людях почуття гордості і захоплення красою, своєю силою і народною мудрістю. 
Ведучий.
І став для нас Шевченко заповітом,
Безсмертним, як саме людське життя.
Ми будем славить перед цілим світом
Живе й святе Шевченківське ім’я! 
Ведуча. 9 –го Березня 1814 року, темної ночі, перед світом, у селі Моринцях в хаті Григорія Шевченка, кріпака Пана Енгельгарда, блиснув у вікні єдиний на все село вогник, - народилася панові нова кріпацька душа, а Україні – її великий співець – Тарас Шевченко. 
ЧИТЕЦЬ.
Не на шовкових пелюшках. 
Не у величному палаці –
В хатині бідній він родивсь 
Серед неволі, тьми і праці. 
Нещасна мати сповила. 
Його малого й зажурилась… 
І цілу ніченьку вона – 
За сина – кріпака молилась.
ВедучИЙ. Тарас Григорович був четвертою дитиною у родині. Усього їх біло шестеро. Коли маленькому Тарасові виповнилося 2 роки, родина Шевченків переїхала до сусіднього села – Кирилівки. Тут, у Кирилівці, в убогій хатині й минуло безрадісне дитинство поета. Ось так пізніше він намалював свою хату. Коли Тарасові було 8 років, його віддали в науку до дяка. 
ЧИТЕЦЬ.
Ти взяла мене, маленького, за руку 
І в школу хлопця одвела 
До п’яного дяка в науку. 
- Учися, серденько, колись 
З нас будуть люде, - ти сказала. 
Ведуча.  Вчитися йому подобалося. Та недовго тривала ця наука. Коли хлопцеві сповнилося 9 років, від важкої праці померла його мама. 
ЧИТЕЦЬ.
Там матір добрую мою 
Ще молодую - у могилу 
Нужда та праця положила. 
ВЕДУЧИЙ. Щоб якось упоратися із сім’єю, батько Тараса одружився знову. Мачуха виявилася жінкою сварливою, недоброю. Вона зненавиділа «чужих» дітей, а особливо Тараса. Щоб хлопець менше був на очах лихої мачухи, батько брав Тараса чумакувати. Та скоро помер і батько. 
ЧИТЕЦЬ.
Там батько, плачучи з дітьми 
(А ми малі були та голі), 
Не витерпів лихої долі, 
Умер на панщині!... А ми 
Розлізлися межи людьми, 
Мов мишенята. 
Ведуча. Осиротівши, Тарас пішов у найми. Не дивлячись на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім’ї, він ріс допитливим і розумним хлопчиком. Не було нічого у хлопця-сироти, але був талант, прагнення вчитися. У нього рано проявилися здібності до малювання співу та написання віршів.
ЧИТЕЦЬ.
І золотої й дорогої 
Моєї долі молодої, 
А іноді така печаль 
Оступить душу, аж заплачу. 
І ще до того, як побачу 
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі. 
Одне-однісіньке під тином 
Сидить собі в старій ряднині. 
Мені здається, що се я.
ВЕДУЧИЙ. Тарас наймитує, у вільній від роботи час читає і малює. А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика. Так він потрапляє до маляра, який погоджується навчити хлопця малювати, однак пан Енгельгард забирає його до себе в Петербург. 
ЧИТЕЦЬ.
Хоче малювати, прагне він до знань 
Та за це багато, зазнає знущань. 
Нишком він малює статуї в саду, 
Вночі пише вірші про людську біду.
Ведуча. Зустріч у Петербурзі із земляком-художником Сошенком різко змінила долю Тараса Григоровича. Він знайомиться також із байкарем Гребінкою, художниками Брюлловим, Венеціановим, з поетом Жуковським. Вони побачили великі здібності молодого художника і викупили його з неволі. Шевченко виправдав їхні надії.
ЧИТЕЦЬ.
І виріс я на чужині, 
І сивію в чужому краї: 
То одинокому мені 
Здається – кращого немає 
Нічого в бога, як Дніпро 
Та наша славная країна… 
Аж бачу, там тілько добро, 
Де нас нема. В лиху годину 
Якось недавно довелось 
Мені заїхать в Україну, 
У те найкращеє село… 
У те, де мати повивала 
Мене малого і вночі 
На свічку богу заробляла; 
Поклони тяжкії б'ючи, 
Пречистій ставила, молила, 
Щоб доля добрая любила 
Її дитину… Добре, мамо, 
Що ти зарані спать лягла, 
А то б ти бога прокляла 
За мій талан…
ВедучИЙ. Ще одна подія сталася в Петербурзі, знаменна не тільки в житті Шевченка, а й важлива для всієї України – вихід у світ книги віршів «Кобзар» у 1840 році. У наступному році окремою книжкою Шевченко видає велику історичну поему «Гайдамаки». Далеко від рідного краю живе поет мріями про Україну.
ЧИТЕЦЬ.
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.
Радіють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся... і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори,
На синє небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.
Чи ти зійшла вже і на Украйні?
Чи очі карі тебе шукають
На небі синім? Чи забувають?
Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.
Ведуча. Так, у 1843 році йому нарешті вдалося побувати на Батьківщині після 14-річної розлуки. Із цієї подорожі поет виніс гнітючі враження, Україна постала перед ним з усіма злиднями простого народу. Після повернення до Петербурга у 1845 році він закінчує художню академію з двома срібними медалями і званням «вільного» художника та мріє назовсім поселитися у рідному краї і боротися за покращення життя свого знедоленого народу. За бунтарські твори 33-річного Шевченка було заслано в солдати із забороною писати й малювати. 
ЧИТЕЦЬ.
Мені однаково, чи буду 
Я жить в Україні, чи ні. 
Чи хто згадає, чи забуде 
Мене в снігу на чужині – 
Однаковісінько мені. 
В неволі виріс меж чужими, 
І, не оплаканий своїми, 
В неволі, плачучи, умру, 
І все з собою заберу, 
Малого сліду не покину 
На нашій славній Україні, 
На нашій – не своїй землі. 
І не пом'яне батько з сином, 
Не скаже синові: “Молись, 
Молися, сину: за Вкраїну 
Його замучили колись”. 
Мені однаково, чи буде 
Той син молитися, чи ні… 
Та не однаково мені, 
Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, і в огні 
Її, окраденую, збудять… 
Ох, не однаково мені.
ВедучИЙ. Коли Шевченко був на засланні в далеких степах Казахстану, він дуже тужив за Україною. Ось послухайте, як ніжно і тужливо звучить пісня на слова поета. 
ЧИТЕЦЬ.
О думи мої! О славо злая!
За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучуся... але не каюсь!..
Люблю, як щиру, вірну дружину,
Як безталанную свою Вкраїну!
Роби, що хочеш, з темним зо мною,
Тільки не кидай, в пекло з тобою
Пошкандибаю . . . . . . .
Ведуча.  Туга за рідною природою, рідним краєм звучить в його віршах.
Виконання пісні «Садок вишневий  коло хати» (сл.. Т.Шевченка, муз. М.Лисенка)
ЧИТЕЦЬ.
Лічу в неволі дні і ночі
І лік забуваю.
О Господи, як-то тяжко
Тії дні минають.
А літа пливуть меж ними,
Пливуть собі стиха, Забирають за собою
І добро і лихо!
Забирають, не вертають
Ніколи нічóго!
І не благай, бо пропаде
Молитва за Богом.

І четвертий рік минає
Тихенько, поволі,
І четверту начинаю
Книжечку в неволі
Мережати, — змережаю
Кров’ю та сльозами
Моє горе на чужині,
Бо горе словами
Не розкажеться нікому
Ніколи, ніколи,
Нігде на світі! Нема слов
В далекій неволі!
Немає слов, немає сльоз,
Немає нічого.
Нема навіть кругом тебе
Великого Бога!
Нема на що подивитись,
З ким поговорити.
Жить не хочеться на світі,
А сам мусиш жити. /209/
Мушу, мушу, а для чого?
Щоб не губить душу?
Не варт вона того жалю.
Ось для чого мушу
Жить на світі, волочити
В неволі кайдани!
Може, ще я подивлюся
На мою Украйну...
Може, ще я поділюся
Словами- сльозами
З дібровами зеленими!
З темними лугами!
Бо немає в мене роду
На всій Україні,
Та все-таки не ті люде,
Що на цій чужині!
Гуляв би я понад Дніпром
По веселих селах
Та співав би свої думи,
Тихі, невеселі.
Дай дожити, подивитись,
О Боже мій милий!
На лани тії зелені
І тії могили! А не даси, то донеси
На мою країну
Мої сльози; бо я, Боже!
Я за неї гину!
Може, мені на чужині
Лежать легше буде,
Як іноді в Україні
Згадувати будуть!
ВедучИЙ. Останні роки життя поет прожив в Петербурзі. 1859-го року ще раз, втретє і востаннє відвідав Україну.
Тоді він мріяв оселитися в Україні у хаті з вишневим садком. Але доля не судила йому цього  звичайного людського щастя.
ЧИТЕЦЬ.
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насажу.
Поси́жу я і похожу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!...
Ведуча. Настав 1861 рік, четвертий рік його повернення із заслання, рік який почав підрахунок його останніх років життя. В день народження 9 березня Тараса Григоровича провідали друзі. Прийшло багато листів, вітальних  телеграм з України. Прочитавши їх , хворий поет проказав: От якби додому, там би я, може одужав. Але не судилося. В ранці 10 березня життя поета обірвалось.
ЧИТЕЦЬ.
Згадайте, братія моя...
Бодай те лихо не верталось»
Як ви гарнесенько
і я  Із-за решотки визирали.
І, певне, думали: «Коли
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося знову
На сій зубоженій землі?»
Ніколи, братія, ніколи
З Дніпра укупі не п'ємо!
Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити почнемо
  Меж людьми, як люде.
  А поки те буде,
  Любітеся, брати мої,
  Украйну любіте
  І за неї, безталанну,
  Господа моліте.
  І його забудьте, други,
  І не проклинайте.
  І мене в неволі лютій
  Інколи згадайте.
ВедучИЙ.  Тараса Шевченка поховали на Смоленському кладовищі в Петербурзі. 
У травні цього ж року тіло  Великого Кобзаря було перевезено в Україну. Друзі вибрали для поховання місце на Чернечій горі, звіряючи величність місця з рядками « Заповіту».
Виконання  пісні  «На високій  дуже кручі» (сл. і  муз. І.Кучеренка-Кучугури)
ЧИТЕЦЬ.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Ведуча. Все йде, все минає… Та залишається пам'ять, добра слава про людей, що мандрують у світі у пошуках істини та правди.
Минуло багато років від дня народження Шевченка – славного сина українського народу, але й сьогодні його слово живе між нами. 
Кожне слово Тараса Григоровича Шевченка ніби із сьогоднішнього дня. Читайте його твори. Вони допоможуть осмислити минуле та зазирнути в майбутнє, відкрити для себе нове в мудрих рядках його творчості. 
ЧИТЕЦЬ.
Ми є нащадки славного Тараса.
Його терни торкнулись й наших тіл.
Народ возвести в націю — не в расу
Огненним словом велетень хотів.
Встеляймо кручу пам’яті щоденно
Освяченими вітами верби.
Держава наша буде суверенна,
Коли з колін піднімуться раби.
Його надії нашими хай стануть
Ного поезії ввіллються в нашу кров.
І злоба й ненависть, неначе лід,розтануть,
І  ручаями задзвенить любов!





Немає коментарів:

Дописати коментар